Коли у другій половині XIX століття околиці Чернівців почули перші сигнали паротягів, місто отримало нову точку відліку своєї історії. Прибуття залізниці не було лише технологічним проривом: воно символізувало інтеграцію Буковини в економічну систему Європи, пише chernivtsi.name. Потяги, що долали сотні кілометрів із Львова, Відня чи Бухареста, привозили сучасні людські ідеї, незвичні ритми життя, стиль мислення. Міський простір збагатився своєрідною візитівкою – залізничним вокзалом.
Наш матеріал покликаний дослідити послідовну забудову величного місця. Ми простежимо шлях від скромної дерев’яної станції до монументальної будівлі стилю віденської сецесії. Окремо розглянемо інженерні труднощі, архітектурні рішення, виклики воєнних років і періоду відновлення.
Перші кроки (1866 рік)
Буковинський край завжди вабить своєю природною красою. Однак ніхто не здогадується, що ті самі річки, гори або долини створюють значні перепони для розвитку. Ця ізоляція стала значною проблемою Австро-Угорської імперії. Імперська влада усвідомлювала: інтеграція Буковини у торгівельні потоки, забезпечення мобільності населення потребує кардинальних інженерних рішень.
Попри складність рельєфу, будівництво залізниці довжиною близько 267 кілометрів велося надзвичайно швидко. Завдяки наполегливій праці майстрів, залізницю проклали всього за два роки, долаючи густі ліси, болотисті місцевості та гірські масиви.
Початковий корпус станції був напрочуд скромною. Вона являла собою просту дерев’яну споруду з кількома коліями. Проте місця вистачало достатньо для того, щоб обслуговувати пасажиропотік й кількість вантажів. Їхня кількість складала чимале число, попри “недостатню недосвідченість”. Пасажирський потяг прибув до транспортного вузла 1 вересня 1866 року. Тоді чернівецькі жителі влаштували справжнє свято: грала музика, допоки народу ставало все більше. Сміх лунав із кожних щасливих уст.
Прагнення модернізації
З плином часу скромний заклад, збудована задля потреб середини 19 сторіччя, перестав відповідати масштабам урбаністичного центру. Потік пасажирів збільшувався рік у рік, перетворившись із кількох десятків до сотні тисяч. З’явилася нагальна потреба збудувати щось більш комфортне. Та не забуваймо про попередньо згадані географічні труднощі. Болотиста місцевість та специфічний рельєф вимагали особливої уваги до фундаменту, дренажу й підземних вод.
Новий вокзал, який зараз є істинною окрасою, спроєктувався на рубежі XX віку. Його архітектура – яскравий зразок віденської сецесії або модерну. За даними джерел, проєкт був або створений під безпосереднім впливом видатного майстра Отто Вагнера, або навіть приписується йому. Заду полягав у формуванні справжнього мистецького твору, котрий гармонійно б поєднував в собі велич і витонченість.
Фундамент майбутнього шедевру заклався 16 вересня 1906 року. Будівля була спроєктована двоповерховою, з величезними вікнами, даючи можливість наповнити приміщення світлом. Фасад прикрашали характерні для модерну декоративні елементи: витончені рослинні орнаменти, маскарони, скульптурні прикраси. Найбільш помітна частина – зелений купол, що здіймається на висоту близько 20 метрів над головним входом.
Урочисте відкриття
Довгоочікувана подія відбулася 30 листопада 1909 року. Щирому тріумфу знову пощастило організуватися, адже народу стало набагато більше. Церемонію відвідали представники міської влади, чиновники й почесні гості. Вокзал одразу ж став архітектурною домінантою, яку видно здалеку завдяки згаданому вище високому куполу, витонченому фасаду, детальному декору.
Ми вважаємо: зараз це місце є серцем зустрічей, прощань та перших вражень про край. Для гостей, котрі вперше відвідували Чернівці, залізничний центр був першим поглядом бачення, з перших хвилин викликаючи захоплення. Часто його використовують як естетичний об’єкт, адже проводять фотосесії, художники обирають малюнковим кадром.
Випробування часом
Початок Першої світової війни приніс закінчення спокійного життя. У результаті обстрілів і запеклих боїв значно постраждали частини фасаду, даху та деякі внутрішні приміщення. Також руйнації зазнали певні фрагменти декору, пошкодилися вікна, скульптурні елементи. Відновлювальні роботи розпочали одразу після припинення бойових дій, триваючи приблизно два роки. Архітектори були змушені відтворювати втрачені деталі, аби повернути хоч трохи первісного вигляду.
Наприкінці Вітчизняної війни, у 1945, потяговий заклад знову постраждав через авіаприльоти. Хоча руйнування не досягли таких катастрофічних масштабів, як у деяких інших українських міст, будівля все ж потребувала значного ремонту. Передусім постраждав дах й віконні прорізи. На щастя, міцна конструкція, закладена на початку 1900-х, витримала й це випробування. Завдячуючи інтенсивному реставраційному відновленню, вокзал вдалося швидко привести до ладу.
